Переказ сюжету Записки з підпілля Достоєвський Ф. М
Герой «підпілля», автор записок, - колезький асессор, що недавно вийшов у відставку після одержання невеликої спадщини. Зараз йому сорок. Він живе «у куті» - «поганий, скверною» кімнаті на краю Петербурга. В «підпілля» він і психологічно: майже завжди один, віддається невтримному «мечтательству», мотиви й образи якого взяті з «книжок». Крім того, безіменний герой, проявляючи неабиякий розум і мужність, досліджує власну свідомість, власну душу. Ціль його сповіді - «випробувати: чи можна хоч із самим собою зовсім бути відвертим і не побоятися всієї правди?». Він уважає, що розумна людина 60-х гг.
XIX в. приречений бути «безхарактерним». Діяльність - доля дурних, обмежених людей
Але останнє і є «норма», а посилена свідомість - «теперішня, повна хвороба». розум змушує бунтувати проти відкритих сучасною наукою законів природи, «кам'яна стіна» яким - «безсумнівність» тільки для «тупого» безпосередньої людини
Герой же «підпілля» не згодний примиритися з очевидністю й випробовує «почуття провини» за недосконалий миропорядок, що заподіює йому страждання. «Бреше» наука, що особистість може бути зведена до розуму, незначній частці «здатності жити», і «расчислена» по «табличці». «Хотіння» - от «прояв всього життя». Всупереч «науковим» висновкам соціалізму про людську природу й людське благо він відстоює своє право до «позитивної розсудливості домісити ;...; пошлейшую дурість ;...; єдино для того, щоб самому собі підтвердити ;...;, що люди усе ще люди, а не фортепіанні клавіші, на яких ;...
; грають самі закони природи власноручно...». «У наше негативне століття» «герой» тужить за ідеалом, здатному задовольнити його внутрішню «широкость».
Ця не насолода, не кар'єру й навіть не «кришталевий палац» соціалістів, що віднімає в людини саму головну з «вигід» - власне «хотіння». Герой протестує проти ототожнення добра й знання, проти беззастережної віри в прогрес науки й цивілізації. Остання «нічого не зм'якшує в нас», а тільки виробляє «багатосторонність відчуттів», так що насолода відшукується й у приниженні, і в «отруті незадоволеного бажання», і в чужій крові... Адже в людській природі не тільки потреба порядку, благоденства, щастя, але й - хаосу, руйнування, страждання
«Кришталевий палац», у якому немає місця останнім, неспроможний як ідеал, тому що позбавляє людини волі вибору. І тому вже краще - сучасний «курятник», «свідома інерція», «підпілля». Але туга за «дійсністю», бувало, гнала з «кута».
Одна з таких спроб докладно описана автором записок. У двадцять чотири роки він еше служив у канцелярії й, будучи «жахливо самолюбний, недовірливий і уразливий», ненавидів і нехтував, «а разом з тим ;...; і боявся» «нормальних» товаришів по службі. Себе вважав «боягузом і рабом», як усякого «розвиненої й чималої людини». Спілкування з людьми заміняв посиленим читанням, по ночах же «розпусничав» в «темних місцях». Якось раз у трактирі, спостерігаючи за грою на биллиарде, випадково перепинив дорогу одному офіцерові
Високий і сильний, той мовчачи пересунув «низенького й виснаженого» героя на інше місце. «Підпільний» хотів було затіяти «правильну», «літературну» сварку, але «зволів ;...
; озлоблено стушуватися» з остраху, що його не приймуть всерйоз. Кілька років він мріяв про помсту, багато разів намагалася не згорнути першим при зустрічі на Невському. Коли ж, нарешті, вони «щільно стукнулися плече об плече», те офіцер не звернув на це уваги, а герой «був у захваті»: він «підтримав достоїнство, не поступився ні на крок і привселюдно поставив себе з ним на рівній соціальній нозі». Потреба людини «підпілля» зрідка «ринутися в суспільство» задовольняли одиничні знайомі: столоначальник Сеточкин і колишній шкільний товариш Симонов. Під час візиту до останнього герой довідається про обід, що готується, на честь одного з однокласників і «входить у частку» з іншими. Страх перед можливими образами й приниженнями переслідує «підпільного» уже задовго до обіду: адже «дійсність» не підкоряється законам літератури, а реальні люди навряд чи будуть виконувати запропоновані їм в уяві мрійника ролі, наприклад «полюбити» його за розумову перевагу
На обіді він намагається зачепити й образити товаришів. Ті у відповідь перестають його зауважувати
«Підпільний» упадає в іншу крайність - публічне самознищення. Співтрапезники їдуть у бордель, не запросивши його із собою. Тепер, для «літературності», він зобов'язаний помститися за перенесену ганьбу. Із цією метою їде за всіма, але вони вже розійшлися по кімнатах повій
Йому пропонують Лізу. Після «грубої й безсоромного» «розпусти» герой заводить із дівчиною розмова. Їй 20 років, вона міщанка з Риги й у Петербурзі недавно. Угадавши в ній чутливість, він вирішує відігратися за перенесене від товаришів: малює перед Лізою мальовничі картини те жахливого майбутнього повії, те недоступного їй сімейного щастя, увійшовши «у пафос до того, що в ;...; самого горлівка спазму приготовлялась». І досягає «ефекту»: відраза до свого низинного життя доводить дівчину до ридань і судорог
ідучи, «рятівник» залишає «заблудшей» свою адресу. Однак крізь «літературність» у ньому пробиваються справжня жалість до Лізи й сором за своє «крутійство».
Через три дні вона приходить. «Гидотно сконфужений» герой цинічно відкриває дівчині мотиви свого поводження, однак зненацька зустрічає з її боку любов і співчуття. Він теж розчулений: «Мені не дають... Я не можу бути... добрим!» Але незабаром засоромившись «слабості», мстиво опановує Лізою, а для повного «торжества» - всуває їй у руку п'ять рублів, як повії
ідучи, вона непомітно залишає гроші. «Підпільний» зізнається, що писав свої спогади із соромом, И все-таки він «тільки доводив в ;...; життя до крайності те», що інші «не насмілювалися доводити й до половини». Він зміг отка - заться від вульгарних цілей навколишнього суспільства, але й «підпілля» - «моральне розтління». Глибокі ж відносини з людьми, «живаючи життя», вселяють йому страх