Гаспаров М. Л. Поезія вагантов (частина 2)

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" людин, що займав місце в ієрархії середньовічного ладу, займав і відповідне місце в просторі середньовічного миру: селянин складався при своєму наділі, лицар - при своєму замку, священик - при своєму приході, чернець - при своєму монастирі ("чернець без келії - риба без води", говорила приказка). Дороги для людини тих часів були місцем випадковим, тривожним і небезпечним. Поки до XI в. дорога не стала надбанням нового люду, купецтва, на більших дорогах Європи виявлялися тільки люди, що випали із суспільної ієрархії, ізгої, ті, хто були або вище загального життєвого укладу, або нижче його, - або прочани, або бурлаки. Клірик, що скитается але дорогам, був і прочанином і бурлакою в одній особі - за ним і закріпилося ім'я "вагант".

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" скитаться з міста в місто, з монастиря в монастир, існували, звичайно, за всіх часів. Вагантом міг бути названий Годескальк, єретичний проповідник IX в., обошедший всю Європу від Франції до Иллирии, перш ніж загинути в монастирській в'язниці під Реймсом; про свою нелагідність у багатьох монастирях відверто оповідає історик XI в. Радульф Глабр; вагантская туга за вільним життям чується в анонімній алегоричній поемі XI в. "Втеча в'язня", де теля біжить зі стійла в луги й ліси, попадає з лиха в лихо, тільки-но залишається живий і, нарешті, вертається в рідне стійло, як чернець у монастир.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" причинятися духовними особами, щоб уникати повинностей, податей, судна й розправи. Церква здавна намагалася засуджувати й припиняти ці дезорганізуючі явища у своєму середовищі. Із самих ранніх часів, мабуть, жоден скільки-небудь значний собор по церковних справах не упускав у своїх постановах пункту, що засуджує бродячих кліриків. У чернечих уставах про їх говориться з обуренням, що доходить часом до натхнення.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" - і три роди мнимих ченців - лжекиновити, лжеанахорети й, нарешті, "циркумцеллиони" ("бродящие навколо келій"), про які говориться: "вирядившись ченцями, вони бродять усюди, розносячись своє продажне вдавання, обходячи цілі провінції, нікуди не послані, нікуди не прислані, ніде не приставши, ніде не осівши. Інші з них вигадують небачене й свої слова видають за божі; інші торгують мощами мучеників (тільки чи мучеників?); інші вихваляют чудодійність своїх одягів і ковпаків, а простеци благоговіють; інші расхаживают нестриженими, думаючи, що в тонзурі менше святості, чим у патлах, так що, подивившись на них, можна подумати, начебто це древні Самуил, Илия та інші, про кого сказане в Писанні; інші привласнюють собі сан, якого ніколи не мали; інші видумують, начебто в цих місцях є в них батьки й родичі, до яких вони й направляються; і всі вони жебрають, всі вони вимагають - чи те на свою дорогу бідність, чи те за свою притворновимишленную святість" [13].

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" явний страх, що кошлаті вагантские пророки можуть, чого - доброго, знову збентежити мир якою-небудь новою єрессю.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" основа всіх чернечих уставів, теж перераховує різні пологи ченців, але робить це дуже швидко й лише для вагантов (mo"Ревнуйте про странноприимстве" (Римл 12, 13), негайно по такому випадку велять обмити й перев'язати собі втомлені ноги, а ще пущі, чим для ніг, шукають із дороги обмивання незліченними кубками для утроби своїм, замараним обідом або вечерею. І як спустошать вони в недоевшего хазяїна стіл, і як підберуть до однієї всі хлібні крихти, негайно вони без стиснення навалюються на хазяїна всею своею жаждою, і коли кубка для вина але виявиться, то кричать: "наливай у миску!" Коли ж від уязвления надмірністю їжі й питва позує їх на блювоту, те ці наслідки обядения свого приписують вони важкій своїй дорозі. І не встигши лягти на новому ложі тілом своїм, не стільки дорогою, скільки закускою й випивкою стомленим, приймаються вони знову розписувати хазяїнові тягаря дороги своєї, покамест не стягнуть із його за перепочинок у щедротах щедрейшими частуваннями й незліченними узливаннями... А коли проживуть вони в одного хазяїна дня два, і приберуть його їстівні запаси до самої малості, і побачать одного чудового дня, що хазяїн їх з ранку приймається не обід варити, а по житлу своєму руку трудить, негайно вирішуються вони шукати собі іншого гостеприимца. Негайно з пасовища приводять ослика, від дорожніх праць тільки що вбогої травички що пощипали; і от мандрівник, знову закутавшись сорочками й покривалами, скільки їх здобувало йому чи те настирливе вимагання, чи те вдалий випадок обібрати хазяїна (а як потрібне йому жебрати, так він умить обряджається в лахміття!), прощається, нарешті, з хазяїном; дотепер не їхав, а тепер їде в сподіванні іншого пристановища. І от він осла свого й б'є, і гне, і коле, а той всі ні з місця, і тільки вухами ляскає, покуда в стегнах сил вистачає; і б'є його мандрівник ледве не до смерті й до знемоги рук, тому що поспішає й квапиться поспіти в сусідній монастир, не пропустивши трапези" [14].

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" низи духовного стану, люд напівписьменний або зовсім безграмотний. Роль його в соціальному й культурному житті Європи була незначна. Правда, і тут не могло не бути своєї словесності - ще в VII в. Шалонский собор засуджував бродячих кліриків, що розспівують "низькі й срамние пісні", - але можна бути майже впевненими, що пісні це були не латинські, а народні, романські й германські, і що бродячі клірики переймали їх від бродячих мирян, жонглерів і мімів, а не навпаки.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" середньовіччя, але культурний вигляд його - зовсім інший. Перелом між двома епохами середньовіччя звичайно зв'язується з початком хрестових походів, коли в 1099 р. європейськими лицарями був узятий Єрусалим. Насправді, звичайно, смуга переходу була ширше - вона захоплювала й останню третину XI в., і початок XII в., але вирішальний момент перелому урізався на згадку Європи зовсім точно. Саме історикові першого хрестового походу Гвиберту Ножанскому, що народився в 1053 р. і написав свою чудову автобіографію в 1115 р., належать знаменні слова: "Незадовго до мого дитинства, так, мабуть, і тоді ще шкільних учителів було так мало, що в маленьких городках знайти їх було майже неможливо, а в більших містах - хіба що з великою працею; так якщо й траплялося зустріти такого, то знання його були настільки убогі. що їх не зрівняти було навіть із ученістю нинішніх бродячих кліриків" [15]. Це сама коротка й точна характеристика великого культурного перевороту, що хоч і розтягся на кілька десятиліть, однак весь умістився в житті й пам'яті однієї людини.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" до більших справ свої продуктивні сили, що повільно збирали. Сільське господарство стало прогодовувати не тільки село, але й місто, місто відповів на це крутим підйомом ремесла, виробу ремесла поповзли на важких возах по вибоїстих дорогах на ярмарки й поплили на важких італійських кораблях до недоступного раніше східним ринкам, у відповідь зі Сходу в Європу потекли гроші й предмети розкоші, загрубілі у своїх замках феодали відчули смак до витонченого побуту й "вежественному" обходженню, поруч із колишніми двома станами, на які розпадався європейський мир, знаттю й селянством, з'явилися й зажадали уваги й поваги два нових - лицарства й бюргерство. Щоб підтримувати в порядку цей мурашник, що заворушився, феодального суспільства, потрібна була небувала дотоле робота у всіх місцях, де щось зосереджувалося, координувалося, намечалось, призначалося, - у канцеляріях графів, герцогів і королів, у консисторіях абатів, єпископів, архієпископів і тат. Потрібні були люди - люди утворені або, принаймні, грамотні. Цей попит на утворених людей і визначив зміну в долі вагантства [16].

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" до духовного звапию, спершу в "семи шляхетних мистецтвах" (тривиум - граматика, риторика, діалектика, і квадривиум - арифметика, геометрія, астрономія, музика), а потім у богослов'ї, філософії, канонічному праві й інших науках, у яких їм траплялося бути знаючими. Уже в XI в. різні міста славилися різними науками: у Меце були гарні вчителі музики, у Камбре - математики, в Type - медицини й т.д. І вже в XI в. допитливі учні починають кочувати з однієї школи в іншу для вдосконалювання свого утворення: про одному з них (учні знаменитого Фулберта Шартрского, ім'я якого рого читач знайде в цій книзі) говорили, що він збирає знання по школах, як бджола свій мед по квітам. В XII в. такі перекочівлі зі школи в школу стали масовим явищем. Це й було нове вагантство - тепер воно, на відміну від колишнього, являло собою вже не культурні низи, а, навпаки, культурні верхи духовного стану.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" не були прямими нащадками соборних шкіл. По-перше, маса молоді, що стікалася вчитися в нові центри утворення, була набагато многолюднее й строкатіше, ніж сторіччям раніше, - там, де сходився люд, що вчиться, із всіх кінців Європи, для нього були потрібні зовсім інші форми організації, чим у соборних школах, що збирали учнів у найкращому разі з декількох околишніх архиепископств. По-друге, ця маса молоді була набагато розбірливіше, ніж сторіччям раніше; її залучали не стіни школи, а особистість викладача, і коли знаменитий Абеляр покинув собор Паризької Богоматері й став читати свої лекції те отут, те там по околицях Парижа, те довкола нього юрбилося не менше студентів, чим колись у соборній школі. Але й учителі й учні були звичайно прибульці, люди безправні; щоб відгородити своє право на існування, вони повинні були з'єднатися в корпорацію й випросити в тата привілей про свої права, що той охоче давав. Такі корпорації вчителів-магістрів і учнів-школярів і були першими європейськими університетами: в XII в. так зложилися найстарші серед них, Паризький і Болонский, в XIII в. за ними пішли Оксфордский, Кембриджський, Тулузский, Саламанкский і цілий ряд інших. Університети були, таким чином, вилучені з-під влади місцевих світських і навіть духовної влади: у Парижу начальником університету вважався канцлер собору Паризької богоматері, але влада його була номінальною. Університет складався з нижчого, самого багатолюдного факультету семи шляхетних мистецтв і трьох вищих факультетів - богословська, медична і юридичного; організація їх нагадувала вчений цех середньовічного зразка, у якому школярі були учнями, баккалаври - подмастерьями, а магістри семи мистецтв і доктори трьох наук - майстрами. Така корпоративна організація (підкріплювана наявністю земляцтв і колегій різного роду) міцно споювала цей сбродний люд у єдиний учений стан. Якщо ваганти раннього середньовіччя бродили по монастирях і еиископствам поодинці, кожний на свій ризик, то тепер на будь-який великий дорого вагант ваганта дізнавався як товариша по долі й меті.

Ціль у всієї цієї чнівський молоді була одна - зайняти гарне місце, де б знання її приносили належний дохід. Попередньому поколінню це вдавалося без великої праці; коли скільки-небудь утворених кліриків у Європі було мало, а нестаток у них була велика, те всякий грамотний чернець або священик міг бути впевнений, що при бажанні знайде собі пристановище в житті - у приході, у монастирській або соборній школі, у скриптории, у канцелярії якого-небудь світського феодала. Нове ж покоління, що вступало в школу й у життя з настільки бадьорими надіями, зненацька зштовхнулося із зовсім непередбаченими труднощами. Старі, соборні школи й нові університети відзначали на потребі часу так отзивчиво, аудиторії їх ставали так багатолюдні й зі стін їх виходило у світло рік за роком так багато молодих і енергійних учених кліриків, що незабаром був досягнутий критичний рубіж; суспільство вже не знаходило, куди прибудувати цих людей. Не треба забувати й про те, що утвореним клірикам уперше довелося зштовхнутися й з конкуренцією утворених мирян: кілька поколінь назад грамотний мирянин був у Європі чимсь майже нечуваним, а тепер, до XIII в., і грамотний лицар, і грамотний купець поступово ставали якщо не частим, те й не рідким явищем. Так відбулося в Європі перше надвиробництво людей розумової праці, що обслуговують панівний клас; їм уперше довелося відчути себе ізгоями, що випали із суспільної системи, що не знайшли собі місця в житті [18].

Закінчивши утворення в соборній школі й не знайшовши для себе ні приходу, ні вчителювання, ні місця в канцелярії, молоді клірики могли тільки скитаться з місця на місце й жити милостинями абатів, єпископів і світських сеньйорів, платячи за це латинськими славослів'ями. Загальна обстановка XII в. сприяла такому блукацькому життю: після хрестових походів і пожвавлення торгівлі дороги Європи вперше стали відносно безпечні від розбоїв і доступні для пересування. До того ж і духовне звання вагантов було їм при цьому не без користі: завдяки йому вони були непідсудні світському суду й почували себе в безпеці якщо не від побоїв, так хоч від шибениці. Знаходити гостеприимцев їм вдавалася: звичка, що народжується, до світського "вежеству" учила навіть світських сеньйорів цінувати влесливу латинську ліру, а про духовних сеньйорів тим більше не доводиться говорити: недарма строгий Авессалом Сен-Викторский патетично ремствував, що в єпископів "палати оголошують піснями про подвиги Геркулеса, столи тріскотять від страв, а спальні від непристойних веселощів" [19].

Такий спосіб життя визначав не тільки характери, але й учені смаки вагантов. Справа в тому, що вчений мир XII в. жодним чином не був единомислен у своїй ученості: перед ним були осколки прекрасної, але зруйнованої древньої культури, з яких належало вибудувати не настільки прекрасну (на перший погляд), але цільну й струнку систему нової культури. І, як завжди, у будівельниках боролися розум з почуттям: одні дорікали інших у тім, що вони тішаться марними брязкітками античних поетів, інші дорікали перших у тім, що вони своїми системами сушать і гублять живу красу мистецтва. В історію це ввійшла як "суперечка artes і auctores" - "теорій" і "класиків". "Класики", тобто античні письменники, були зразками, з яких починалося шкільне викладання, "теорії" були метою, до якої воно вело, і ні те ні інше не могло обойтясь друг без друга. Суперечка цей в історії культури вівся не в перший і не востаннє: в античності він називався суперечкою "аналогистов і аномалистов", а в епоху класицизму суперечкою "древніх і нових". В XII-XIII вв. оплотом "теоретиків" був Париж, оплотом "класиків" - Орлеан, і французький поет середини XIII в. Генріх Анделийский описував їхню боротьбу в довгій алегоричній поемі "Баталія семи мистецтв". Як завжди в історії, остаточна перемога залишилася за "новими": паризькі "Суми" Фоми Аквінського, що підводили підсумок всієї без винятку середньовічній культурі, були нужней епосі, чим овидианские вправи орлеанцев і їх розкиданих по всій Європі учнів. Ваганти в цій битві були не з перемігшими, а з переможеними, не з "теоретиками", а з "класиками". Причина й наслідок тут перехрещувалися: з одного боку, "теоретики" - богослови й правознавці - легше знаходили собі викладацькі й канцелярські місця й рідше виявлялися на більших дорогах, а, з іншого боку, ті, які виявлялися на більших дорогах і шукали собі гостинних заступників, більше бідували, щоб купити їхню увагу, у класичній риториці віршованих панегіриків, чим у витонченій діалектиці "теорій".

Отже, вагантство XII-XIII вв. стало з із ученим; але це не виходить, що воно з буйного стало ґречним. Про їх говорили: "Школярі вчаться шляхетним мистецтвам - у Парижу, древнім класикам - в Орлеані, судовим кодексам - у Болоньї, медичним припаркам - у Салерво, демонології - у Толедо, а добрим вдачам - ніде" [20]. Сентенція ця належить ченцеві Гелинанду, що перед тим, як постригтися, сам був бродячим трувером (тобто таким же вагантом, що тільки писали не на латинському, а французькою мовою) і, по власному вираженню, був пристосований для осілої праці не більш, ніж птах небесна. Для середньовічної церковної влади ці бродячі юрби, що небезпечно помножилися, растекшиеся по всіх європейських дорогах, були предметом не меншого, а більшого занепокоєння, чим колись: по-перше, вони з неосвічені сталі умствующими, а вo-других, вони зі строкатих і різномастих сталей дружними й легко знаходять між собою загальна студентська мова. Всім своїм життям ваганти підривали в народу повага до духовного сану, а при нагоді виявлялися й учасниками суспільних безладь. Крім того, з їхнього середовища виходили вірші не тільки влесливого й панегіричного змісту: так, хроніст Матвій Паризький під 1229 роком згадує вірші паризьких школярів, написані з нагоди блуду королеви Бланки Кастильской з папським легатом.

При цьому не треба думати, що вагантские бешкетування відбувалися тільки на більших дорогах так у шинках. Як не дивно, можливість для них давали й загальноприйняті церковні свята. Церква добре розуміла, що всяка строгість має потребу в тимчасовій розрядці, і під новий рік, у пору загальних народних веселощів, улаштовувала свято для своїх молодших чинів: послушників, школярів, півчих і т.д. Місцем об'єднання цієї церковної дітвори був насамперед церковний хор під управлінням регента; і от, 28 грудня, напередодні поминовения святих дитин, невинноубиенних від царя Ірода, під час слів вечірньої служби "... скинув господь влада імущих і восставил принижених", регент урочисто передавав свій ціпок, знак влади, одному із хлопчиків; і протягом наступного дня цей хлопчик уважався єпископом, вів служби, вимовляв проповіді (деякі з них записані й збереглися), а інші хлопчики виконували ролі священиків, диаконов та ін.; увечері ж для цього малого причту влаштовувалося частування за рахунок церкви. Тому що головним поминати^ся собитием, що, при цьому була втеча Христа-Дитини з богоматір'ю на ослу в Єгипет, то в деяких містах свято супроводжувалося інсценівкою: клірик, переодягнений жінкою, верхи на ослу й з дитиною на руках проїжджав по церковному дворі або по вулицях міста від церкви. Так велося здавна; го до XII в. причт постарше позаздрив дітям і став улаштовувати для себе свято такого ж роду, тільки набагато менш безневинний. Це робилося 1 січня, у новогодие, у день Обрізання господня; головним актом і тут була передача ціпка старшині свята; тому свято звичайно йменувалося "свято ціпка", але також "свято дурнів", "блазнівське свято", "ослине свято" і Т.л.здесь уже кожне місто й кожна церква витончували у вільностях на свій лад: перед початком меси до церкви підводили навьюченного осла, клірики вибудовувалися перед дверима с суліями вина в руках, осла врочисто вводили в церкву й ставили у вівтаря, кожна частина богослужіння, замість "аминя", закінчувалася гучним іржанням, а подекуди доходили й до того, що кадили не з кадильниць, а зі старих черевиків, на вівтарі кидали гральні кості, розмахували ковбасами й сосисками, клір і миряни мінялися одягами, співали й танцювали в масках і т.д., бійки й кровопролиття були звичайним явищем; що ваганти на такому святі були бажаними гістьми, зрозуміло без зайвих слів. Учені церковники, що читали Овідія й відмінно розуміли, від яких язичеських "сатурналий" або "форнакалий" пішли ці звичаї, навіть не намагалися скасовувати цей "свято дурнів" і тільки намагалися стримати його шаленства; так, у місті Сансе архієпископ Петро Корбейльский (розум. 1222), один з почтеннейших учених свого часу, учитель самого тата Інокентія III, заборонив своєму кліру вводити в церкву осла й потрясати суліями, але залишив у богослужінні й спів "ослиної секвенції" на початку (читач знайде неї в цій книзі), і "пісня до випивки" наприкінці, і загальний танець у середині ("Тричі об землю б'ються ноги, три до блага є дороги..." і т.д.). Тільки кілька століть через, уже в епоху контрреформапии (XVI в.) церкви вдалося задушити ці народні звичаї; та й то в глухих місцях Європи "свято дурнів" справлявся в церквах до XVII-XVIII вв. [21].

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" походів - те з початку XIII в., відчувши себе переможним і всевладним, воно обрушивастся на вагантов всею силою доступних йому засобів. Якщо в XII в. соборні постанови проти недбайливих кліриків виносяться нечасто й мляво, немов тільки до звичці, то в ХIII в. чи ледве не щорічно провінційні собори те в Парижу, то в Руане, те в Майнце, те в Лондоні поминають "бродячих кліриків" найсуворішими словами. Осуду піддається "клірик, що співає пісні в застілля", "клірик, що займається ганебним блазенством", "клірик, що відвідує кружала", "клірик, що пиячить, грає в зернь, одягається в зелен і жовте й носить зброю", "клірики, які вночі бродять по вулицях із шумом, дудками, бубнами й танцями" і т.п. [22]. Осуд прибігає до самих рішучих заходів: якщо покаяння на винні не діє, то вони втрачають духовного звання й видаються світській владі, тобто майже прямою дорогою на шибеницю.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" Як поезія вагантов, так і це їхня назва має два джерела - народний і вчений. У романських мовах було слово gula, "ковтка", від нього могло відбуватися слово guliart, "ненажера", в одному документі XII в. згадується людина з таким прізвиськом. Але крім того, воно асоціювалося з ім'ям біблійного велетня Голиафа, убитого Давидом; ім'я це було в середні століття ходовою лайкою, його застосовували й до Абеляра, і до Арнольда Брешианскому. Бій Давида з Голиафом алегорично тлумачилося як протиборство Христа із сатаною; тому вираження "голиафови діти", "голиафова звите" та ін., звичайні в рукописах XIII в., означають попросту "чортові слуги". Як би те не було, слово "голиард" дуже незабаром контаминировало асоціації, зв'язаний і з тої й з іншою етимологією, і поширилося по всієї романоязичной Європі; у Німеччині (наприклад, у Буранском збірнику) воно не вживано. Таким чином, це був лайливий синонім слова "вагант", - не більше того [23].

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" клірики знали тільки по квітчастих оповіданнях школярів, що побували в навчанні на континенті й там навидавшихся й наслишавшихся такого, що й представити важко було їхнім землякам. І отут, на англо-нормандській окраїні Європи, із прізвиська "голиард" виростає цілий міф про прабатька й заступника вагантов - гуляці й віршотворці Голиафе, що "з'їдав за одну ніч більше, ніж святий Мартін за все своє життя". Англійський історик Гиральд Камбрийский близько 1220 р. пише: "И в наші дні якийсь парасит, ім'ям Голиаф, прославлений гульбою й прожорством, і за те по справедливості могший би йменуватися Гулиафом, чоловік, у словесності обдарований, хоча добрими вдачами й не наділений, изблевал рясні й многохульние вирши проти тата й римської курії, як у метрах, так і в ритмах, як безсоромні, настільки й безрозсудні" [24]. І далі як приклад "Голиафових" віршів він називає "Викриття Рима" і "Сповідь", - перше, як ми тепер знаємо, належить колу Вальтера Шатильонского, а друге - Архипиите Кельнському. Це значить, що до першої чверті XIII в. класичні зразки вагантской поезії вже були створені, уже розлетілися по всій Європі, уже втратили імена своїх справжніх авторів і вже шукали об'єднання під ім'ям фіктивного автора, чим більш що барвисто виглядає, тим краще. Таким ім'ям і виявився легендарний Голиаф. В англо-нормандські (а потім і в багатьох континентальні) рукописах цьому "Голиафу" послідовно приписуються всі скільки-небудь значні вагантские вірша: "Сповідь", "Проповідь", "Розмова з єпископом", "Скарга татові", "Проклін Риму", "Проклін злодієві", "Суперечка провина з водою", "Осуд шлюбу" і, нарешті, більші сатиричні поеми "Перетворення Голиафово" і "Одкровення Голиафово" ("Метаморфоза" і "Апокаліпсис"), лише через крайню свою розтягнутість не включені в теперішній збірник.

"Цитування тексту взяте із книги: століття й Відродження" уставом, членством, порядками й святами. "Чин голиардский", яким ми відкриваємо наш збірник, - програма цього ордена. Це - поетична фікція: у дійсності такого ордена ніколи не існувало (як не існувало, наприклад, "судів любові", які теж зображувалися в куртуазній літературі як щось реально існуюче). Який поштовх спонукав вагантов до створення цього міфу про мандрівне братерство вчених епікурейців, - про це нам ще прийде сказати надалі. У всякому разі, як художнє узагальнення й типізація цей "орден" являє собою образ, що превосходно синтезує вся суть вагантской ідеології.

Такі були вчені ваганти XII-XIII вв. - духовні особи, що служили мирської поезії, носії того нового, що було створено європейською латинською лірикою в пору вищого її розквіту. "Носії" - слово, дуже невизначене й розпливчасте; у чому ж, властиво, полягало це "носительство"? Спробуємо дати відповідь на це питання. До списку статей

1 2 3 4 5

Популярные сообщения из этого блога

Краткое содержание ЖУРНАЛ ПЕЧОРИНА

Опис праці Щедре серце дідуся

Твір про Айвенго